Лицарі круглого м’яча: Жорстокість британського середньовічного футболу

Ножові поранення, поламані кінцівки та смертельні випадки. Якби футбольні правила існували в Середні віки, після кожної гри довелося би дискваліфікувати цілі британські селища.

В 2004 році президент Міжнародної федерації футболу Йозеф Блаттер під час візиту до Пекіна заявив, що цю гру винайшли китайці в 2-му столітті до нашої ери. В Ліньцзі, столиці царства Ці, її називали цуцзюй.

Ця історична довідка нічого не міняє: батьківщиною сучасного футболу вважали і вважатимуть Британію. Там з’явилися назва і правила, перші клуби і великий футбольний бізнес.

Але «Вемблі» не одразу будувався. Появі дорогого спортивного шоу передували століття свавілля. Як відбувалися середньовічні матчі, ми дізнаємося із записів коронерів – перших слідчих і патологоанатомів.

Правила гри (їх не було)

У середньовічній Британії матчі влаштовували під час релігійних свят, коли було не прийнято працювати. Тому грали рідко – кілька разів на рік, зате з розмахом. Одне проти одного виходили відвідувачі різних пабів або мешканці сусідніх сіл. Полем слугував простір між населеними пунктами. Іноді «ворота» відділяли кілометри. Ними могли бути центральна площа, церква або балкон, куди м’яч потрібно було закинути.

М’яч – округлий шматок бруківки, набитий бобами сечовий міхур свині або вирізана з дерева сфера. Ним грали руками і ногами. Форми у гравців не було, суддів не існувало. Тривалість матчу визначали самі учасники. Влада намагалася обмежувати його часом з п’ятої години вечора до заходу сонця, але без успіху. Деякі ігри тривали по кілька днів.

Перша згадка

В 12 столітті біограф архієпископа Кентерберійського Вільям Фіц-Стефен став першим футбольним коментатором: «Після обіду вся молодь міста виходить у поля, щоби взяти участь у грі з м’ячем. Учні кожної школи мають власний м’яч; робітники з кожної майстерні теж приносять свої м’ячі. Люди старшого віку, батьки і заможні громадяни приїздять верхи, щоби спостерігати за змаганнями молодших…»

Гра швидко завоювала популярність народу і нелюбов правителів. Починаючи з 14 століття мало не кожний британський монарх вважав своїм обов’язком заборонити футбол. Першу спробу іменем короля Едварда II в 1314-му році зробив лорд-мер Лондона Ніколас Фарндон:

«Оскільки від тисняви ​​і штовханини, від біганини за великими м’ячами в місті гамір стоїть і неспокій, від яких багато зла коїться, господу неугодного, найвищим указом повеліваю надалі в міських стінах богопротивну цю гру заборонити під страхом тюремного ув’язнення».

Едуард ІІІ під час Столітньої війни з Францією переймався, що заради футболу англійські селяни не займаються стрільбою з лука, тому королівське військо має недостатньо стрільців. Генріх IV запроваджував штрафи і погрожував тюрмою тим, кого зловлять за грою в м’яч. Едуард IV вважав футбол загрозою національній безпеці і заборонив його. Генріх VIII запровадив низку правил, спрямованих проти гри в громадських місцях.

Королі вважали футбол не лише безглуздою, але й занадто жорстокою розвагою.

Червона картка

В 1303 році студент Оксфордського університету Томас із Солсбері виявив свого брата Адама мертвим. З’ясувалося, що його вбили інші студенти під час гри з м’ячем. Це була перша зафіксована жертва футбольного фанатизму.

Багато англійців тоді носили ножі. Їх не знімали навіть під час матчу. Кількома роками пізніше канонік Гільбертинського чернечого ордену Вільям де Спалдінг в запалі боротьби за м’яч смертельно поранив в живіт товариша. У зверненні до Папи Римського Спалдінг зміг довести, що це був нещасний випадок, тому зберіг свій сан.

В 1320-му на лаву підсудних потрапила перша банда футбольних хуліганів. Після гри між селами Холлеслі і Ремшольт, яка відбулася на свято П’ятидесятниці на полі поруч з церквою, судили вісьмох чоловіків. В «кривавих нападах» звинувачували шанованих осіб: майбутнього магістрата села Едмунда Брунсека і місцевого пивовара Роджера Ле Варда. Можливо, саме тому хулігани легко відбулися і отримали один день «чорнових робіт».

Звіряча лють

Як і зараз, в Середньовіччі насильство псувало репутацію футболу. Памфлетист Філіп Стабс в 16 столітті описав гру як «диявольське проведення часу». Проповідник Томас Еліот стверджував, що футбол викликає «звірячу лють, крайнє насильство і злобу».

Але спорт не зник. Ним захоплювалися навіть ті британські монархи, які за гру в м’яч погрожували репресіями. Так, Генріх VIII однією рукою підписував указ про заборону футболу, а іншою замовляв собі кілька пар найкращих футбольних черевиків.