Житній ринок: від варягів до конструктивізму
1955 року ЦК КПРС взяло курс на «усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві». Вигадливі ліпнини доби «сталінського ампіру» відходили в минуле через відсутність коштів і часу на вишуканість. Після війни країна потребувала максимальної кількості квадратних метрів, але це не означало повне заперечення естетики в архітектурі. Відмова від надлишковості стилю сталінського ампіру відродила моду на модернізм, який став єдиним доступним стилем для зодчих країни до самого 1991 року. Глобальна економія і все ще актуальний рефрен про велике комуністичне майбутнє породили візуальний парадокс — мільйони однотипних «коробок» та унікальні авторські проєкти, відомі нам сьогодні під хештегами SaveKyivModernism. Разом з компанією SAGA Development згадуємо історію одного з них — Житнього ринку.
Пошук експериментальних форм у мінімалізмі й функціональності архітектори почали ще в ранніх 1920-х роках — тоді, власне, й зародився модернізм. Це був відгук на промислову революцію XIX століття і дух інтернаціоналізму, що охопив світ. Доба вимагала будівництва значної кількості промислових споруд, а випадкова знахідка французького садівника — залізобетон — відкрила можливості для монументальних форм. Ніяких орнаментів, ніяких посилань на минуле, тільки сталь і залізобетон — такі правила модернізму. Прагнення до аскетизму у спорудах охопило архітекторів по всьому світу: серед піонерів архітектурного модернізму німець Вальтер Ґропіус — засновник Баугауса, французький архітектор Ле Корбюзьє, чиї типові проєкти згодом ляжуть в основу радянських хрущовок, і радянський архітектор Мойсей Гінзбург.
Але епоха авангардної архітектури виявилася нетривалою. Нацисти характеризували Баугаус як стиль комуністів і соціальних лібералів, через що Ґропіусу довелося емігрувати. Парадокс, але радянських конструктивістів, у свою чергу, звинувачували в занепадництві й наслідуванні чужих ідеалів. Уже в 1930-ті роки радянська влада диктує пропагування величі, тож архітектори повертаються до класичної архітектури. Втім, у пошуку компромісу між «забаненим» конструктивізмом і запитом на неокласику народився новий еклектичний стиль — чи то ар-деко, чи то сталінський ампір.
Мармур, ліпнина, люстри й колони чудово транслювали ідею про світле комуністичне майбутнє, але по факту забезпечити всіх громадян подібним житлом було неможливо: більшість продовжувала жити в бараках і комуналках. 1955 року ЦК КПРС ухвалює постанову «Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві» — за зайвину у фасадах навіть позбавлятимуть премій.
Архітектурна реформа Хрущова принесла суперечливі плоди — мільйони однотипних споруд, які сьогодні навіюють сум і безвихідь на покоління міленіалів та зумерів. Але окрім «коробок», доба неомодернізму породила традицію мозаїчних панно, а саме жанр київської монументалістики, і низку впізнаваних будівель у стилі бруталізму й конструктивізму.
Яскравий приклад споруди доби модернізму — Житній ринок архітектора Валентина Штолька, побудований 1980 року. У своїй книзі для архітекторів і проєктувальників «Архітектура споруд з висячими покриттями» Штолько писав, що подібні споруди стали можливими завдяки розвитку технологій. Хоча подібні інженерні рішення архітектори втілювали в життя ще в античності: «За повідомленням Плінія, тент, натягнутий над Колізеєм у Римі, здавався дивовижнішим за гладіаторський бій». Йдеться про веларіум — навіс, який захищав глядачів амфітеатру від сонця й дощу. Веларіум над Колізеєм, житла-шатра з повсті, мости з ліан і вітрильні судна — все це предтечі тентової архітектури. З появою надміцної сталі архітектори змогли створювати рекордно великі прогонові будови — будинки, ринки, фабрики, стадіони з висячими покриттями, підвісні мости.
У своїй книзі Штолько писав, що «з усіх будівельних конструкцій висячі системи — найважча частина будівництва». Можливою вона стала завдяки появі обчислювальної техніки та нових матеріалів — надміцних канатів, дротів, листового металу.
Володимирський ринок був одним з перших проєктів у СРСР, де покриттям стала висяча залізобетонна оболонка. Аналогічні ринки побудували в Маріуполі й білоруському Гродні. Але Житній ринок став глобальнішим проєктом. За початковим задумом, це мав бути комплекс з критого ринку на три рівні, торгової площі й готелю. Як писав Штолько, передбачалося «розчищання від споруд, що не були пам’ятками архітектури». Та зрештою район і забудову навколо ринку вирішили зберегти як заповідну зону, а перелік споруд на знесення скоротили до мінімуму. Компенсувати дефіцит простору архітекторам довелося за допомогою піднятих країв даху і балконів уздовж будівлі. Систему залізобетонного висячого покриття обчислювали на спеціальних ЕОМ. Ринок проєктували на 1350 торгових місць — на той момент це був найбільший критий ринок у Європі.
Український графік і монументаліст Анатолій Домнич слушно створив для Житнього ринку панно «З варягів у греки». Це шлях, який протягом трьох століть поєднував Візантію, Київську Русь і Скандинавію. Київ був одним з портів, які приймали варягів, а головним торговим районом був Поділ. Жили тут в основному купці й ремісники, чию профорієнтацію можна зрозуміти за збереженими топонімами Дехтярі чи Гончарі-Кожум’яки. А в центрі Подолу розташовувався Житній Торг — найбільш багатолюдний ринок Києва, на відміну від Бабиного торжка на Старокиївській горі, де проживала й отоварювалася нечисленна знать. Розташовувалося Торговище між нинішньою Контрактовою площею і Житнім ринком. Сюди приїжджали за товаром закордонні купці, тут збирали «чорні» віче, тут множилися торгові квартали — грецькі, турецькі, вірменські, тут проводили ярмарки й «контракти». Податки збирали зерном, а на отримані гроші будували церкви. Так у різний час тут побудували церкву Успіння Богородиці Пирогощої, домініканський монастир святого Миколая і магістрат.
А до Олімпіади–80 побудували унікальний об’єкт конструктивізму — Житній ринок. Щоправда, туристів локація прийняти так і не змогла — готель так і лишився проєктом. А тепер під питанням і доля самого ринку.
Як і творці будівлі Житнього ринку, автори проєкту ANDRIYIVSKY City Space, що невдовзі з’явиться на Андріївській, 22, теж дивляться у майбутнє. Починаючи реконструкцію недобудованої споруди середини нульових, архітектор і девелопер свідомо відмовилися від псевдоісторичної забудови, яка передбачалася тут початково: архітектурні підробки «під старовину» знецінюють справжню історичну цінність архітектури і до того ж не дають висловитися сучасним архітекторам.
А проте недобуд було вирішено не знести, а перепроєктувати. Саме цим шляхом сьогодні все частіше йдуть європейські та американські мегаполіси: це складніший, але й етичніший підхід до міського середовища, що відповідає тренду циркулярної економіки. Водночас будівлю комплексу буде турботливо інтегровано у подільський ландшафт навколо неї: і за поверховістю, і за зовнішнім виглядом.