11676
Журнал «Перець» 1928 року: безжалісна сатира часів згортання НЕПу
У грудні 2019 року сатиричний журнал «Перець» випускає останній друкований примірник. Державним він перестав бути ще за президентства Віктора Януковича, але 2017 року його відродили на волонтерських засадах. Тепер «Перець» остаточно йде в онлайн. До 100-річного ювілею друкований журнал не дотягнув лише три роки. WAS згадує, яким цей часопис був за дідів-прадідів.
«Червоний Перець» з’явився в Харкові 1922 року. Тоді письменники Василь Еллан-Блакитний і Остап Вишня встигли випустити всього два номери, на третій вже не вистачило коштів. Але сама ідея не померла. 1927 року часопис знову почав виходити як додаток до газети «Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету», головним редактором став старший брат Остапа Вишні, письменник Василь Чечвянський.
Радянська влада тоді підтримувала сатиричні видання, а багато відомих літераторів у таких виданнях працювали. Наприклад, Ілля Ільф та Юрій Олеша писали фейлетони для газети «Гудок». Не став виключенням і «Червоний перець», до якого дописували не лише брати-гумористи Остап і Василь, але й Олекса Савицький, Микола Любченко та інші українські літератори того часу. Деякі ілюстрації власноруч малював режисер Олександр Довженко, який тоді працював художником у «Вістях ВУЦВК». Свої тексти там публікували Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра.
До 1929 року часопис «Червоний Перець» працював порівняно спокійно. Після остаточного приходу до влади Сталіна у журналу почалися проблеми. Випуск № 15 конфіскували, а Центральний комітет КП(б)У вирішив «переглянути склад редколегії». Для співробітників журналу це означало майбутні репресії. 1933 року «Червоний перець» закрили остаточно. Протягом наступних 4 років заарештують та розстріляють Чечвянського, Савицького, Любченка, Юрія Вухналя. 1941 року «Червоний перець» відновлять, але будуть використовувати як рупор пропаганди.
Справжнім розквітом часопису заведено вважати саме 1927–1933 роки, коли він був на вістрі суспільних подій, а працювали у ньому лише провідні літератори країни. WAS прочитав грудневий випуск №21–22 «Червоного перцю» за 1928 рік та дізнався, про що жартували в Україні понад 90 років тому.
Грудень, 1928
Номер починається з нагадування про 150-річний ювілей українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Він же зображений на обкладинці авторства Бориса Фрідкіна. Квітку-Основ’яненка редколегія «Перцю» вважала своїм колегою як харків’янина, журналіста та редактора першого українського журналу «Українскій Вістникъ», що виходив у 1816–1817 роках.
Основний контент «Червоного Перцю» того часу — це фейлетони та карикатури. Вони покликані висміювати суспільні явища того часу, спираючись на чинну політику комуністичної партії. Ось, наприклад, карикатура про «непмана», тобто підприємця. 1928 року у СРСР остаточно згорталася Нова Економічна Політика — в грудні провели перші за 7 років конфіскації хлібних запасів у селян, а у жовтні розпочалася перша «п’ятирічка». Тому «непман», який 1922 року подавався у пресі позитивним персонажем, ефективним менеджером, який підіймає економіку, до 1928 року вже перетворився на «злодія-спекулянта». Жартів про нього було багато.
Ще одна виразна тема епохи — згортання політики коренізації. З 1923 року більшовики проголосили курс на розвиток мов та культур різних національностей СРСР. В Україні почалося активне залучення україномовного населення до державної служби та відповідальних посад. Негативною постаттю у пресі стає умовний російськомовний українець з великого міста, який не розуміє важливості коренізації та прагне бути росіянином.
Після приходу до влади Сталіна політика коренізації поступово згорталась і була остаточно засуджена трагічного 1932 року. Але 1928 року жарти на цю тему ще були досить невинними. Тому у фейлетоні «Професор і папуга» автори висміюють занадто вимогливого професора, який вимагає від звичайного папуги говорити виключно державною українською мовою. В результаті папуга просто «паскудить» прямо на його вчену голову. Втім, сам фейлетон, як і весь журнал, надруковано українською.
Проблема усіх часів — розтрати та корупція. Карикатура зображує двох добре одягнених жіночок, чоловік однієї з них «не торгує, а розтрачує», тобто присвоює кооперативні гроші.
Окрема рубрика «Деркачем» — короткі замітки про наболіле. До «Перцю» надходило багато скарг громадян на свавілля чиновників, погану якість товарів та послуг. Деякі з них потрапляли на сторінки журналу після авторської сатиричної обробки. З цього номеру ми, наприклад можемо дізнатись, що у цукрі Глобиньскої цукроварні знайшли людські мозолі, на Маріупольському заводі імені Ілліча не змогли побудувати якусь «особливу залізну площадку», а завідувач Олександрівської поштово-телеграфної контори Клочко — дурень.
Не цурався «Перець» й міжнародної політики. На сторінках журналу можна знайти декілька карикатур — прем’єр-міністр та фактичний диктатор Польщі Юзеф Пілсудський саджає українців в тюрми, а французький генерал Лерон вмовляє румунів йти воювати з СРСР першими, бо боїться. Класика політичної карикатури.
Наостанок почитаємо жартівливу авторську колонку головного редактора «Червоного Перцю» Василя Чечвянського. Вже у 1930-х такі жарти стануть неможливими у пресі, а самого Чечвянського репресують.
