Стокгольмський синдром: чому жертви люблять своїх мучителів
П'ять днів, проведені співробітниками шведського банку в полоні у грабіжників, в 1973 році дали назву психологічній аномалії. Відтоді випадки симпатії жертв до злочинців фіксують регулярно.
Вранці 23 серпня 1973 року в «Кредитбанк» в центрі Стокгольма увійшов чоловік з автоматом. Його обличчя прикривали сонцезахисні окуляри, а волосся ховала перука, що імітує пишну африканську зачіску. У відділенні не було відвідувачів, лише співробітники: Бріджит Ландблед, Крістін Енмарк, Елізабет Олдгрен і Свен Сафстром. Хтось встиг натиснути тривожну кнопку, але нападник поранив прибулого на виклик поліцейського і зачинився із заручниками в грошовому сховищі. Звідти він зажадав 3 мільйони крон
, два пістолети, бронежилети, шоломи, швидкісний автомобіль і свободу для досвідченого грабіжника банків Кларка Олофссона.
Нападника звали Ян-Ерік Олссон, йому було 32 роки. Він не повернувся до в’язниці з відпустки, яку давали дрібним злочинцям, і тепер намагався допомогти колишньому сусіду по камері.
За кілька годин з в’язниці доставили Олофссона, привезли гроші і підігнали «Форд Мустанг». Але забезпечити грабіжникам коридор для відходу ніхто не поспішав. Поліція вимагала звільнити заручників, а злочинці відмовлялися їх відпустити, оскільки боялися поліцейських куль.
Переговори зайшли в глухий кут. У сховищі розміром 3×14 м службовці банку провели разом з грабіжниками п’ять днів. Шведське телебачення встигло оголосити конкурс на найкращий спосіб порятунку заручників і отримати результати. Так, глядачі пропонували запустити всередину рій бджіл. Поліція ж не наважувалася йти на штурм. За три тижні мали відбутися вибори, тому безкровне завершення операції для влади було дуже важливим.
Між злочинцями і жертвами швидко встановився зв’язок. Вони розповідали одне одному про своє життя, грали в хрестики-нулики. Коли Крістін Енмарк стала мерзнути, Олофссон віддав їй свою куртку. Бріджит Ландблед не могла додзвонитися додому, і Олссон втішав її. У Елізабет Олдгрен почався напад клаустрофобії, і її випустили погуляти на дев’ятиметровій мотузці.
Пізніше жертви зізналися, що найбільше боялися смерті під час поліцейського штурму. Енмарк навіть дзвонила прем’єр-міністру Швеції з проханням відпустити всіх і висловила готовність поїхати разом з грабіжниками.
Через 131 годину поліція закачала у сховище сльозогінний газ. Першими назовні вийшли грабіжники. На виході вони розцілувалися із заручниками і потисли одне одному руки. Звільнені службовці банку найняли для Олссона з Олофссона адвокатів і в суді виступали на їхній захист. Дві дівчини зізналися, що добровільно займалися сексом з грабіжниками.
Яна-Еріка Олссона засудили до 10 років ув’язнення. На побачення до нього часто приїжджала Бріджит Ландблед. Тисячі інших шанувальниць писали листи, після звільнення одна з фанаток стала його дружиною. З Кларка Олофссона зняли всі звинувачення. На волі він підтримував стосунки з Крістін Енмарк. Вона стала психологом, працює в центрі реабілітації наркоманів і є автором книги «Я – жертва стокгольмського синдрому».
Стокгольмський синдром не включено до міжнародної класифікації психіатричних захворювань. Однак аномальний стан, коли жертви відчували симпатію до своїх мучителів, з 1973 року спостерігали неодноразово.
1. 1974 рік, Каліфорнія, США
Члени ліворадикальної організації «Симбіоністська армія звільнення» (SLA) захопили 19-річну онуку мільярдера Патрицію Херст, щоб обміняти її на ув’язнених соратників. Два місяці дівчину тримали під замком, ґвалтували, морили голодом і змушували записувати звернення до публіки. Поступово риторика повідомлень змінювалася: Патриція почала підтримувати дії терористів. Пізніше вона долучилася до SLA, змінила ім’я на «Таня», брала участь в пограбуваннях банків та магазинів. Після арешту Херст захисники намагалися виставити її жертвою промивання мізків.
2. 1991 рік, Каліфорнія, США
11-річну Джейсі Лі Дугард викрали дорогою до зупинки шкільного автобуса. Філіп Гаррідо та його дружина Ненсі утримували дівчинку протягом 18 років. В 14 Джейсі народила від мучителя дочку, через три роки – ще одну. Коли маніяка заарештували, Джейсі Лі прагнула перешкодити арешту: приховувала своє справжнє ім’я, вигадувала легенди про походження дочок. Філіп отримав 431 рік в’язниці, його дружина – 36 років за ґратами. З будинку, де вона жила в полоні, Дугард забрала собі п’ять котів, двох собак, трьох папуг, голуба і мишу.
3. 1996 рік, Ліма, Перу
Вдягнені офіціантами, члени «Революційного руху імені Тупака Амару» (MRTA) захопили понад 600 гостей посла Японії. В резиденції відбувався прийом на честь дня народження імператора.
Через два тижні 220 заручників повернулися додому. Всього за час облоги учасникам переговорів вдалося звільнити 549 осіб. Відтоді ситуацію, коли злочинці йдуть на поступки через симпатію до жертв, називають «Лімським синдромом». Звільнені заручники відповідали взаємністю і публічно підтримували MRTA.
Останні заручники перебували в полоні чотири місяці. Владу Перу звинувачували в злочинній бездіяльності, але весь цей час під резиденцію підводили тунель. Через нього спецназ вдерся в приміщення. Один з 14-ти екстремістів чинив опір і загинув у перестрілці, решта здалися і були розстріляні на місці.
4. 2002 рік, Солт-Лейк-Сіті, США
14-річну Елізабет Смарт викрали з ліжка. Через дев’ять місяців дівчинку знайшли в будинку вуличного проповідника Браяна Мітчелла, який планував зробити її однією з семи своїх дружин. Мітчелл одягав на Елізабет вуаль і гуляв з нею вулицями. Вона не чинила спроб втекти, приховувала від оточуючих обличчя і своє справжнє ім’я.
5. 2007 рік, Сент-Луїс, США
Шону Хорнбеку було 11 років, коли його викрав Майкл Девлін. Хлопчика били, ґвалтували, примушували зніматись в домашньому порно. Катування тривало чотири роки, поки маніяк не викрав ще одну дитину. У цього злочину був свідок, і в будинок педофіла наскочила поліція. В ході розслідування з’ясувалося, що Шон мав відносну свободу і доступ до інтернету, але не робив спроб втекти або повідомити про себе рідним.
Термін «стокгольмський синдром» запропонував психіатр Нільс Бейерут, який консультував поліцію під час захоплення «Кредитбанку». За його теорією, заручники почуваються беззахисними і перед злочинцями, і перед поліцією, але сподіваються на толерантне ставлення з боку перших і домагаються цього проявом солідарності з ними. Згодом в підсвідомості жертв симпатія замінює страх і ненависть до нападників. Заручники знаходять виправдання вчинкам злочинців і навіть діють з ними заодно.