Є питання: що зробило «Мону Лізу» найзнаменитішою картиною в світі?

Впродовж чотирьох століть праця Леонардо да Вінчі була відома лише тонким цінувальникам образотворчого мистецтва. 21 серпня 1911 року її зробив поп-зіркою Вінченцо Перуджа — дзеркальник, колишній співробітник Лувру, злодій.

Половину виноградника під Міланом і «Мону Лізу» Леонардо залишив своєму асистенту і коханцю на прізвисько Салаї («Бісеня»). У його спадкоємців за 4000 екю картину викупив французький король Франциск І і повісив у своєму улюбленому приміщенні замка Фонтенбло — у лазні. Людовик XIV через сто років перевіз «Джоконду» до Версальського палацу, Французька революція прописала її в Луврі, Наполеон спочатку помістив портрет у своїй спальні в палаці Тюїльрі, а згодом повернув назад до музею.

Ураган версій

Найбільше обурилися прихильники мистецтва, які виростали в період Другої імперії. За словами мистецтвознавця Григорія Козлова, вони були «сектою, що поклонялася таємничій і фатальній жінці і тримала її фото на письмовому столі». 1858 року поет і критик Теофіль Готьє в журналі L’Artiste вперше зауважив загадковість усмішки «сфінкса краси» — це стало початком культу.

Французька преса зчинила неймовірний галас. Консервативний журнал L’Illustration прирівняв утрату картини до національного лиха. Побоюючись, щоби наляканий бути впійманим зловмисник не знищив витвір, редакція пообіцяла нагороду: «45 тисяч франків отримає той, хто принесе „Мону Лізу“, при цьому в нього навіть не спитають імені». За нагородою ніхто не з’явився. Пошук підозрюваних перетворився на загальнонаціональну кампанію.

До Першої світової війни залишалося ще три роки, однак стосунки між європейськими державами вже були зіпсовані. Підозра впала на кайзера Німеччини Вільгельма ІІ. Писали, нібито він наказав шпигунам вкрасти картину, щоби показати слабкість Франції. Німецькі журналісти у відповідь стверджували, що крадіжка була справою рук французького уряду, який бажав спровокувати війну.

Версію про анархістів, котрі вирішили підірвати авторитет влади, змінила версія про божевільного, який закохався в «Мону Лізу». В організації викрадення для своєї колекції звинувачували американського мільйонера Джона Моргана. Несподівано на підозру взяли художників-авангардистів і особисто Пабло Пікассо. З’ясувалося, що приятель раніше поцупив для нього з Лувру кілька стародавніх статуеток.

Утім, єдиним заарештованим у справі «Мони Лізи» став Гійом Аполлінер, який публічно погрожував спалити музей заради оновлення мистецтва. Поет провів пять діб у в’язниці. Його визнають непричетним і випустять.

Головна тема

Слідство заходить у глухий кут здебільшого через упертість Альфонса Бертільйона, розробника системи ідентифікації злочинців за антропометричними даними. Він не визнавав конкурентного методу дактилоскопії. Виявивши відбиток пальця на рамі, Бертільйон не скористався доказом, що міг привести до зловмисника.

Пристрасті довкола «Мони Лізи» розпалюються. Скорботні парижани приходять до Лувру з квітами, наче на поховання. Величезні наклади листівок із зображенням викраденої картини розкуповують, наче гарячі пиріжки. Вуличні музики наспівують пісеньку про «Джоконду мандрівну»: вона залишила нас, та неодмінно повернеться. Пафосну ноту в загальний хор додає письменник і окультист Жозеф Пеладан із заявою: «Людство втратило свою Мадонну».

Газета Le Petit Parisien протягом місяця друкує репродукцію «Мони Лізи» на першій шпальті. Репортери розповідають про «загадкову усмішку». Шедевр Леонардо перетворюється на головного персонажа кримінальної та світської хронік. Єдине, що за кілька місяців змогло відвернути увагу, — це новина про загибель «Титаніка».

Добра справа

2 грудня 1913 року, через два з лишком роки після зникнення картини, гість флорентійського готелю «Тріполі» надіслав антиквару Альфредо Джері записку: «Справжня “Джоконда” у мене. Хочу повернути… Леонарді».

Скарб зберігався в дорожній скриньці з подвійним дном, закиданий брудними сорочками і шкарпетками. Вражений антиквар запросив директора галереї Уффіці, котрий надав висновок про автентичність витвору. Разом вони вмовили «Леонарді» віддати картину – на збереження, а потім видали його поліції.

Незабаром світ дізнався справжнє ім’я злодія — Вінченцо Перуджа. Грабіжник деякий час працював у Луврі. Саме він змайстрував засклений короб-раму, куди «Джоконду» помістили для захисту від вандалів.

В день викрадення музей було зачинено для відвідувачів, проте сторож впустив колишнього колегу. Вінченцо Перуджа, великий патріот Італії, прагнув повернути з Франції додому шедевр італійського художника. Опинившись один у Квадратному салоні, зловмисник не одразу взявся до справи. Думав прихопити «Венеру і Марса» Мантеньї, та згадав, як відвідувачі побожно схилялися перед «Джокондою», і обрав працю Леонардо. Він був упевнений, що Наполеон викрав полотно в Італії.

Два з лишком роки злодій ховав «Мону Лізу» під матрацом у своїй кімнаті на вулиці Шпиталю Сен-Луї та був свято переконаний, що здійснив добру справу. Підвело бажання отримати від Альфредо Джері невелику винагороду за подвиг.

Головний експонат

Італійський суд врахував патріотичний порив крадія і дав йому лише рік в’язниці. Він відбув сім місяців, служив в армії під час Першої світової, а пізніше повернувся до Франції і працював маляром.

Після реставрації картину тріумфально повернули до Франції, але спершу показали на виставках у Флоренції, Римі й Мілані. Готель «Тріполі», де жив грабіжник, перейменували на «Джоконду». Під тиском преси почалася друга хвиля «джокондоманії». Організовані для паризьких робітників вечірні екскурсії в Лувр перетворювалися на споглядання одного-єдиного експоната. Нічого, крім полотна Леонардо, люди не бажали бачити.

Так «Мона Ліза» закріпила за собою статус суперзірки. Лувр відтоді лишається найбільш відвідуваним музеєм світу.