Перший український тревел-блогер: За 250 років до мейнстріму

Він не знімав на GoPro, не мав фолловерів в Instagram і навіть біометричного паспорту. Однак Василь Григорович-Барський зміг побувати в Європі та Африці й написати про це бестселер.

Книжка Григоровича-Барського вперше вийшла друком 1778 року, вже після смерті автора. Видавець стверджував, що на території сучасної України не було будинку, де б не прочитали книгу. Тоді друкували переважно церковну літературу, а це були майже пригоди.

Син купця Василь Григорович був розумним хлопцем, і вже у 14 років поступив до Києво-Могилянської академії. У 22 роки він сильно захворів і вимушений був покинути Могилянку. Це стало ключовим моментом життя. Хлопець пішки вирушає до Львова, де знаходить доброго лікаря і вступає до єзуїтської академії. Він описує тогочасну столицю Галичини, як місто з кам’яними будівлями, чудовими церквами, дзвіницями, школами і чималою кількістю освічених людей.

Перша мандрівка так вражає Василя, що він вирішує відтепер вивчати світ, побачити все на власні очі й розповісти про це людям. Батьки були не в захваті від ідеї. Проте 1724 року разом з товаришем хлопець вирушає на прощу до італійського міста Барі — до мощей святого Миколая. Наостанок Григорович-Барський попросить вибачення у листі батькові. Відповідь невідома, але для Василя, здається, вона не мала значення.

Поради венеціанцям

Минувши словацьке Кошице і мадярський Пешт, Григорович-Барський прибуває до австрійського Відню. Робить нотатку, що будівлі тут одні кращі за інші, білі, чисті, багато з них із залізними гратами на вікнах, всі нечистоти в місті змиваються водою, вулиці прибрані і мощені камінням. Відзначає також, що у готелях «всегда на три дні з ястієм і питієм місто дається». Описує й меню: «Ідіжє єсть такой обичай: в полудні дають потраву єдину, но нікогда же посную, в вечер же дають по укруху хліба і по мірной чаші вина».

Підходячи до Барі, Григорович захворів, втратив документи, і товариш залишив Василя в лікарні. За іронією долі, сліди товариша з цього моменту губляться. Григорович пролежав у лікарні кілька днів, зрозумів недосконалість тодішньої медичної системи, втік і ледь живий продовжив рух.

У Венеції він застав карнавал. Мандрівник робить висновок, що витрачати стільки грошей недоцільно, оскільки свято не має жодної мети. Він вважає венеціанців марнотратними і радить вкладати кошти у щось важливіше.

«Пером це ізобразити неможливо, ані оцінити, ні розпізнати, ні осмислити».

Вийшло б гарне селфі

За спогадами рідних, Василь був високого росту, мав довге чорне волосся і бороду, смагляве обличчя, а мовою і статурою був схожим на грека. Мандрівник був товариським, мав акторський талант, був кмітливим і легко знаходив спільну мову з різними людьми. Це доводить його безперервна багаторічна подорож.

За деякими джерелами, у Польщі, Угорщині та Італії Григорович грав роль ревного католика, в арабських країнах — правомірного мусульманина. Видавав себе за жебрака чи ченця. Та й Барським він став, аби приховати своє православне віросповідання.

Часто Василю Григоровичу-Барському щастило. Коли мандрівник перебував у Римі, папа влаштував трапезу за участю 12 подорожніх — за кількістю апостолів. В очікуванні запрошення біля стін Ватикану бродили сотні приїжджих. Григорович не знав мови, не мав місцевих друзів і стояв осторонь. Посланець папи вручив запрошення саме йому. Так Григорович побачив голову католицької церкви.

Ченець на фрилансі

Ночував мандрівник переважно у простих людей, як каучсерфер. Рідше зупинявся у готелях. Тоді детально описував їхні інтер’єри та давав свою оцінку. Розповів про добре організовану систему притулків для подорожніх у європейських містах. Придивлявся до їхнього санітарного стану, водопостачання, вуличного освітлення, до вбрання місцевих мешканців. Описав типи подорожніх документів, які необхідно було мати мандрівнику, і «візову» систему, за якою міста пускали перехожих у свої мури. Сам Григорович мав свідоцтво на прощу — свого роду туристичну візу.

Мандрівник писав про клімат, навколишній рельєф, рослинний і тваринний світ. Інформацію брав, зокрема, із народних оповідок. Мертве море, згідно з його нотатками, назвали так, бо під час божої кари Содоми й Гоморри там загинуло багато людей. 29 листопада 1726 року він запише: «Какова сила Мертвого моря? Яко вода кріпко слана єсть і гірка, і сице люті ясть все тіло, яко нуждно стерпіти, обаче сверб, кроста і ініє прищавки і вся нечистота на тілі погибаєт от нея».

Григорович-Барський детально описував етнічний, релігійний склад населення країн. Доходив висновку, що «всі люди є людьми, а Бог є у всіх, не зважаючи на те, який він у кожного».

Українець заробляв по ситуації.

1747 року Василь майже рік жив при дворі православного патріарха в єгипетському Каїрі. За кілька років постригся в ченці й опанував грецьку мову, а згодом її викладав. 1743-го був священиком у російському посольстві в Константинополі, а наступного року працював бібліотекарем на горі Афон. Дорогою додому, в Бухаресті, Василь отримав запрошення очолити кафедру грецької мови у Києво-Могилянській академії.

Тільки-но приїхавши до Києва, він тяжко захворів і помер у 46 років. Далося взнаки загальне виснаження організму.

За 24 роки подорожі блогер подолав такий маршрут: Київ — Острог — Почаїв — Львів — Самбір — Кошице — Пешт — Відень — Венеція — Салоніки — острів Кіпр — острів Патмос — Константинополь — Бухарест — Ясси — Київ. Був в Італії, Палестині, Єгипті, Сирії і двічі на грецькій горі Афон. Замітки доповнював власними малюнками та схемами. За ними згодом викладали образотворче мистецтво в Києво-Могилянській академії.

До видання книги подорожні записки Григоровича-Барського зберігалися у матері, яка з радістю давала переписувати їх усім охочим. Таких було багато.