За царя і бурятів: Сибірські битви гетьмана Многогрішного

Падь Убієнних — місце української військової слави, віддалене від України на 7 тисяч кілометрів. Це зараз. А в 17 столітті — рік в дорозі та жодної національної гордості. Лише тужлива солдатська праця одного діда, зрадженого зрадника, помилуваного смертника, українського гетьмана і російського бойового командира.

Його весь час мучив холод. Жили тоді років по 40, а в сибірське заслання потрапив він уже за 50. На ті часи це глибока пенсія, але не вийшло провести її в звичайному для козацької еліти комфорті. Кілька років на ланцюгу в дерев’яній фортеці, потім до самої смерті в сідлі. У такому віці зміна м’якого українського клімату на стабільні −40° довгою зимою вже сама по собі була катуванням.

Лютий мороз і нещадний степовий вітер. Січень 1688-го видався не кращим і не гіршим за інші січні в Селенгинському острозі, поки дерев’яне укріплення не прийшли палити монголи.

Чому ніхто не знає гетьмана Ігнатовича

Як сьогодні, в 17 столітті Москва також жирувала з того, що добувала в Сибіру. Роль нафти і газу тоді грало хутро, що приносило царству до 25 % доходів. У рік вбивали десятки тисяч тварин, ліси порожніли, і ватаги промисловиків рушили на Схід у пошуках нових земель для полювання.

Аби закріпитися, будували дерев’яні фортеці — остроги. Там збирали хутро для відправки в метрополію, зберігали їжу для мисливців і утримували державних злочинців. Першим, але не останнім серед українських гетьманів в острог заслали Дем’яна Многогрішного.

Многогрішний — в історії України складно знайти діяча, якому б не підійшло це прізвисько. Але закріпилося воно за Дем’яном Ігнатовичем — це пропагандистська перемога його супротивників. Єдиний гетьман селянського походження, у невдалий час він стрибнув з Івана в пана. Заради збереження навіть не влади, а свого життя, гетьмани балансували між бажаннями і потребами Московського царства, Польщі, Туреччини, Запорізької Січі, татар, козацької старшини, черні. І жоден з них не впорався з цим добре.

Якою мовою писали доноси до Москви?

Донос московському цареві — головний метод політичної боротьби в гетьманській Україні. Козацькі старшини стукали на гетьмана й один на одного, гетьман стукав на старшину і російських воєвод. Стукай частіше і красномовніше, випереджай інших — тоді ти живий.

Многогрішний писати не вмів, зате без упину бив пики старшині та відтирав полковників від скарбниці, звільняючи місце для своєї родини. Погані стосунки в колективі. Він був приречений.

Звинувачений в зраді, схоплений стрільцями в батуринській резиденції. Відбивався шаблею і був поранений. Разом з родичами і найближчими друзями гетьмана доправили до Москви. Катували, зізнання не добилися, але засудили до смерті. Вочевидь, справа була сфабрикована так грубо, що це помітили навіть у Кремлі. Перед стратою Дем’яну Ігнатовичу повідомили про царське помилування і довічне заслання до Сибіру з дружиною і дітьми.

Головне багатство Прибайкалля

До середини 17 століття росіяни дійшли в степи Прибайкалля, контрольовані імперією Цін і союзниками китайців — монголами. Тут не водилися соболі, а головним ресурсом були буряти. Боротьба за можливість обкладати їх даниною по суті і формі максимально нагадувала рекет.

У віддаленні від міст, у центрі географічної порожнечі царства воювали між собою невеликими бандами за принципом «бий і біжи». Але російська кіннота 17 століття була такою кепською, що в об’ємній «Історії кавалерії», написаній через двісті років на замовлення Російського генштабу, їй відведені 2 сторінки — і обидві говорять про козаків.

У Сибіру стали в пригоді вміння Дем’яна Ігнатовича, який пережив м’ясорубку Хмельниччини, воював пішим і кінним, проти поляків і росіян, татар і українців.

Українські карателі

У Сибіру потрібні були солдати, але ще потрібнішими були командири. За кілька років життя в острозі Многогрішного разом з сином Петром перевели у «боярські діти». На 20 років вони стали в Забайкаллі провідними фахівцями з примусу кочівників до миру.

Антипартизанська боротьба, каральні акції, наїзди — це українці вміли і в 17 столітті. Типове повідомлення літопису: «Посланий він був для призову онкоцьких і брацьких людей, які зрадили великого государя і пішли до мунгальских степів. І він, Дем’ян, тих зрадників з’їхав на урочищі у Нижніх Ключах від Нерчинська в 7 верстах, і знову у підданство до великого государя їх кликав, і милістю великого государя обнадіював. І ті зрадники до розмови не далися, і почали по ньому, Дем’яну, і по служилих людях стріляти. І він, Дем’ян, бачачи їхню зраду і завзяття, просив у всемогутнього Бога милості, з ним чинив бій, і багатьох зрадників побив. Зрадники юрт з 200, прийшли знову під державу царської величності і кочують до Нерчинська».

Гетьман проти монгольського хана

У січні 1688 року п’ять тисяч вершників Очирой Сайн-хана, нащадка великого Чінгісхана, увійшли на спірні землі не для викрадення худоби. Суперечка між Китаєм і Москвою «кому доїти бурятів» мала вирішитися раз і назавжди. Скориставшись з величезної чисельної переваги, Очирой осадив російські остроги, і серед них Селенгинський.

Коли смерть наблизилася на відстань польоту стріли, керувати обороною доручили засланцю Дем’янові Многогрішному. Багато за ним записано гріхів, крім боягузтва. 98 стрільців, 137 козаків, 49 міщан і купців, 10 піддячих, загалом 294 людини — в голоді й холоді вони трималися 13 тижнів.

Артилерії монголи не мали й спробували підпалити укріплення. Коли загроза пожежі стала критичною, залога відкрила ворота і пішла в атаку.

67 років — і в наш час не хлопчик, а для 17 століття старезний дід. Зраджений зрадник, помилуваний смертник у році дороги від дому вивів чужих собі людей воювати за чужі інтереси. Залп мушкетів, хмара стріл, ривок назустріч, потім звична фізична праця — різанина.

22 кілометри від Новоселенгінська в бік Улан-Уде, близко 1 кілометра від Селенгінського тракту до Гусячого озера — не запам’ятовуйте, ви ніколи не доїдете. Батько і син Многогрішні з трьома сотнями людей перекинули там кілька тисяч монголів. Багатьох вбили. Місце бою досі називається Паддю Убієнних.

За місяць під Селенгинськ відкочувало бурятське плем’я на півтори тисячі юрт, попросило прийняти його під новий надійний дах. «І відтоді Байкал назавжди залишився в руках Росії», — так через 150 років напише місцевий літописець.

Останній гріх Многогрішного

Україна за 7 тисяч кілометрів від України: що почалося зі зради, завершилося крадіжкою.

За перемоги й пролиту кров Многогрішному дали хлібне місце наказного в Селенгинському острозі, але вже через рік відібрали через зловживання. Напевно, це був останній гріх Дем’яна Ігнатовича. Коли син Петро загинув у черговій каральній операції проти монголів, 80-річний гетьман знітився і постригся в ченці.

Могила його невідома.