Блудні доньки: історії повернення бранок з османського полону

Є багато прикладів того, як українські дівчата потрапляли із кримськотатарського полону до гаремів османських пашів і султанів. Більшість з них мирилися з такою долею і зустрічали безбідну старість на чужині. Але деякі поверталися додому. Когось на батьківщині чекала пошана чи нове кохання, але за зраду віри могли й вбити.

Польські історії

«Мого батька вбив сокирою чорний татарин і полонив мене з матір’ю. На луках він розділив нас усіх на кілька груп. У крику і плачу мене розлучили з ненькою назавжди. Я бачила, як горять села і наше село Моравсько, як горять ліси, як люди бігли кричали та плакали з дітьми й худобою до Хлопського лісу. Я це дуже добре пам’ятаю, бо татари навіть не давали нам дивитися поза собою. Вони великою громадою гнали нас вперед, самі ж їхали на конях, дивлячись, аби ніхто не втік… Ніхто з людей не врятував нас, бо в селі не було ні душі, а над лісами небо червоніло від вогню…»

Це спогад мешканки села Моравсько — русинки Катерини Коласи. 1672 року під час походу султана Мехмеда ІV — сина султани-українки Хатідже Турхан — із Петром Дорошенком на Кам’янець бідолашну Катерину полонили кримські татари.

Разом з іншими бранцями її повели до Криму, де вона пасла худобу, ткала з вовни нитки для білизни татаринові та його дітям, обробляла землю й сіяла просо та гречку. Через 5 років, завдяки укладанню Журавненського мирного договору між Річчю Посполитою та Османською імперією, умовою якого було звільнення захоплених у Кам’янці бранців, Катерина Коласа змогла повернутися додому. Її розповідь про пережите в полоні записав до парафіяльної хроніки греко-католицький священник із сусіднього села. Нині запис зберігається у архіві музею в польському Ярославі.

Османські вояки викрадають жінок. Ксилографія Лоренса Штьора, 1530 рік / Das Jahrhundert der Mitte: an der Wende vom Mittelalter zur Neuzeit, aus der Reihe Österreichische Geschichte, Wien 1996

Катерину прийняли назад, але як склалася її подальша доля на батьківщини, на жаль, невідомо. Втім, ми знаємо, що сталося з її співвітчизницею із польського села Радруж. Дружина сільського війта Марія Дубневич 1672 року теж потрапила до кримськотатарського полону. Після повернення додому через 27 років вона не лише застала живим свого чоловіка, а й займалася благодійністю. Із собою вона привезла гроші й золоту статуетку Діви Марії. Все це заповіла на ремонт радружанської церкви.

Повернутися до Радружа Марія змогла лише після того, як помер її чоловік у Стамбулі — заможний паша, від якого в неї, за чутками, було двоє синів. Попри це, вона все покинула й возом приїхала зі Стамбула на батьківщину. Перший чоловік Марії — Василь Дубневич — помер одразу ж після її повернення, у березні 1699 року. Його поховали при тій же церкві, якою опікувалась дружина.

Невідомо, коли померла сама Марія. Її багаторічний полон і щасливе повернення на батьківщину занотував священник у церковному документі під назвою «Коротка історія про жінку, яка повернулася із полону татар». Зараз він зберігається з іншими документами греко-католицького єпископату в архіві Перемишля.

Церква у Радружі, яку відремонтувала бранка Марія Дубневич. Фото: JoannaPyka / CC BY-SA 3.0 pl

Подільські гаремниці

Після завоювання Поділля Мехмедом ІV збільшилася не лише кількість полонених жінок, а й тих, які добровільно обирали життя в османському гаремі.

Випадки повернення русинок з османських гаремів фіксували протягом 27 років, які Поділля перебувало під владою османів. Чимало жінок йшли до мусульман добровільно. Як от Анна з Карвасар (передмістя Кам’янця) — дружина мірошника Антонія. Після покарання побиттям різок за розпусне життя вона пішла до Хотина, який був під османами, навернулася в іслам і почала співмешкати з османським муляром Мехмедом-калфою.

Через два тижні вона покинула його, прихопивши торбинку з левендальдерами, кунтуш із французької тканини, зелений каптан, дві хустинки, й пішла до села Ісаківці.

Багато часу пройшло відтоді, але за свої вчинки Анна поплатилася. 1716 року Кам’янецький суд засудив її до смертної кари за віровідступництво. Під час п’ятничного ярмарку Анні відрубали голову.

Інша подолянка на прізвище Дзвіняцька 5 років перебувала в османському гаремі на Волощині.  Проте їй було винесено гуманніше покарання за віровідступництво — купити двофунтові свічки у приходську церкву, лежати хрестом під час літургії та працювати на панському дворі. 1747 року з дозволу церкви вона вийшла заміж за земляка.

Багато історій про подолянок, які добровільно йшли до гаремів волоських турків, містяться у 35 томах «Архіву Північно-Західної Росії». В 19 столітті їх переписувала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів при Київському генерал-губернаторстві. Були й такі жінки, які кидали своїх чоловіків і йшли на Волощину до гаремів османських сановників, але через деякий час поверталися до своїх чоловіків і жили з ними з дозволу церкви та суду.

Чому вони поверталися? У більшості випадків  через погіршення умов проживання. Османська імперія на початку 18 століття переживала ненайкращі часи. Втрата земель під час програних війн за Відень, Угорщину та Поділля, корупція та численні повстання у віддалених провінціях негативно позначилися на добробуті османців. Тому русинки, розуміючи, що не таке вже й солодке життя в гаремі, за першої ж нагоди поверталися додому.

Читайте далі про  суперницю Роксолани, чия рідня служила Московському царю.

Авторка: Олександра Шутко

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter