Історія співчуття: Як люди навчилися піклуватись одне про одного

Бажання допомагати іншим завжди було однією з визначальних рис людського суспільства. Як піклування та взаємодопомога проявлялися у різні періоди нашої історії, розповідають WAS та проєкт СПІЛЬНО, який впроваджується Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні за підтримки Німецького Уряду та Німецького банку розвитку (KfW).

До нашої ери

Піклування про хворих родичів було властиво вже нашим найближчим родичам — неандертальцям та homo erectus. Про це можуть розповісти їхні кістки. Наприклад, один з ранніх homo erectus, знайдених у Дманісі, Грузія, декілька років прожив з одним зубом. Це означає, що він не міг самостійно жувати, тобто скоріше за все, їжу для нього розжовували близькі.

Неандертальці також не кидали рідних напризволяще. Особливо яскраво про це свідчить один зі скелетів, знайдених в печері Ла-Феррасі у Франції. Його власник дожив до похилого віку попри купу травм, які переніс за життя. Ще в дитинстві він зламав ключицю. У нього також був загоєний перелом стегна, остеоартрит і хвороба легень. Все це свідчить про те, що про нього піклувалися у періоди загоювання травм, а також в останні роки життя, коли він вже був старим і не міг брати участь в добуванні їжі. За останні десятиліття поява нових технологій дослідження кісток дозволила отримати ще багато свідчень піклування про старих та хворих у неандертальців.

Скелет неандертальця з Ла-Феррасі. Джерело: commons.wikimedia.org

Представники нашого виду були більш соціальними за попередників, тому доказів піклування про ближніх для них відомо ще більше. Зрештою, ще Дарвін вважав прагнення допомагати ближнім побічним ефектом соціальних інстинктів.

Вже в деяких античних державах опіку почали регулювати законами. Наприклад, в стародавніх Афінах піклування про батьків похилого віку було обов’язком дорослих дітей. Відмова каралася втратою громадянства — найстрашнішим покаранням після страти.

Робітні будинки

В середньовічній Європі питаннями бідних, хворих та людей з інвалідністю здебільшого опікувалась церква.

Перша спроба світської влади зайти на цю ниву сталась в Англії. 1601 року англійський парламент прийняв закон про бідних. Піклування про них було покладено на церковні приходи. Для цього в парафіях стягували додатковий податок і вибирали доглядачів, котрі мали контролювати збір цього податку, розподіл матеріальної допомоги та засновані приходами будинки для бідних.

Ця система була здебільшого спрямована на місцевих бідних — людей, які мали житло, а в скрутному становищі опинилися через хворобу, економічну кризу або занадто сувору зиму. Таких називали «осілими» бідними. Найчастіше прихід допомагав їм продуктами або грішми. Одночасно з цим парафія утримувала притулки для сиріт, хворих та старих.

Для бідних, котрі не мали житла і кочували країною, просячи милостиню, були інші правила. Для них створювали робітні будинки. Вони були чимось середнім між притулком, в’язницею та центром зайнятості. Платою за проживання була примусова праця. За непослух карали карцером та позбавленням їжі. Робітні будинки спершу почали відкривати в Англії. Згодом досвід запозичили в Голландії та інших європейських країнах.

У 19 столітті, в розпал Промислової революції, британський уряд вирішив об’єднати всі заклади з догляду за нужденними у єдину централізовану систему. 1834 року парламент ухвалив новий «Закон про бідних». Всі притулки та робітні будинки тепер підпорядковувались єдиній адміністрації, а не місцевим парафіям, як було раніше.

За задумом, це мало зробити систему більш ефективною. На практиці ж умови утримання в закладах значно погіршилися. В суспільстві бідність все частіше вважали результатом лінощів або непристосованості. Тому за новими правилами  умови в робітних будинках мали бути гіршими, ніж становище найбідніших робітників. А становище робітників на той час також було невтішним — 16-годинні зміни, дитяча праця, зарплатня, якої ледь вистачало на найнеобхідніше і життя в переповнених бараках.

Обід в робітному домі Святого Панкратія в Лондоні, 1911. Джерело: commons.wikimedia.org

Вже скоро оновлені робітні будинки почали потрапляти в публічні скандали. 1845 року у пресі з’явилася інформація про робітний будинок в Ендовені. Його підопічних годували настільки погано, що вони змушені були гризти гнилі кістки, які їм привозили для виробництва добрив.

Ще більше ситуацію погіршувала корупція у робітних будинках. Керівники часто покращували власне матеріальне становище, урізаючи порції підопічних. Чарльз Дікенс описував це в «Пригодах Олівера Твіста»:

«За сім з половиною пенсів можна купити стільки харчів, що вони, чого доброго, переобтяжать дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра і досвідчена; вона знала, що корисно дітям, а ще краще розуміла, що корисно їй самій. Тим-то більшу частину тижневої платні вона вживала на власні потреби, а підростаючому парафіяльному поколінню залишала мізерію навіть від тієї дещиці, яка йому призначалася».

З 1870-х умови життя у цих закладах почало поступово покращуватись. Але робітні будинки проіснували в Британії аж до 20 століття — останній закрили 1941 року. Вони не допомогли подолати бідність, але їхні творці й не ставили собі такої цілі. Метою було швидше прибрати з вулиць жебраків, а не усунути причини бідності.

Схожі заклади з 18 століття існували й у Російській імперії, проте робітними будинками там називали виправні заклади, куди відправляли злодіїв та грабіжників. Місця для утримання старих, хворих та сиріт називали богадільнями або будинками працьовитості. Станом на 1896 будинків працьовитості в імперії нараховувалось понад 40. Споруджувались та утримувались вони частіше не державою, а коштом меценатів або місцевих громад.

Рахунком благодійності зводились і медичні заклади для бідних. У Києві кінця 19 століття таким стала лікарня при Покровському монастирі, збудованому за наказом княгині Олександри Петрівни, невістки російського імператора. Лікарня відкрилася 1893 року і швидко стала відомою далеко за межами Києва.

«Як часто доводиться чути на вулицях Києва “а як пройти до Княгині?” і бачити перед собою виснажену і втомлену фігуру, яка Бог зна звідки явилась, начувшись від добрих людей, що в Києві є лікарня, де нікому не відмовляють в прийомі, добре лікують і грошей не беруть. І плетуться стражденні до Києва»,

писав київський адвокат Сергій Ярон.

Лікарня при Покровському монастирі була обладнана за останнім словом тодішньої медичної науки. Там навіть був рентгенівський апарат — перший на території Російської імперії. Проте прийняти всіх, хто потребував медичної допомоги, вона не могла. Часто хворі помирали під воротами лікарні, так і не потрапивши на прийом.

На українських землях, які в той час були у складі Австро-Угорської імперії, теж існували безкоштовні лікарні для бідних. Їх почали створювати польські та єврейські лікарі в 1880-х. А 1903 року за ініціативою українського лікаря Євгена Озаркевича у Львові заснували Народну лічницю. Кошти на лікарню виділили меценати, в тому числі митрополит Андрей Шептицький. Він же став опікуном лічниці і продовжував виділяти гроші на її утримання та побудову нових корпусів.

Народна лічниця приймала людей незалежно від національності та віросповідання. Спочатку вона функціонувала лише як амбулаторія. Після Першої світової війни на базі Народної лічниці обладнали повноцінний госпіталь, спочатку на 30, а потім на 100 ліжок. Проте більшість лікарів і до, і після війни працювали в лічниці на волонтерських засадах, тому не могли присвячувати закладу весь час. Тому навіть в свої найкращі часи Народна лічниця не могла прийняти всіх бажаючих. Після приходу радянської влади 1939 року лічницю переоблаштували під госпіталь для партійної номенклатури.

Профспілки

Коли держава не справлялася або навіть не намагалася справитися з бідністю, громадянам доводилося брати справу у свої руки. З 18 століття в Європі та Північній Америці починають з’являтися каси взаємодопомоги та товариства взаємного страхування. Це були такі собі самоорганізовані страхові фонди. Учасники об’єднань щомісяця передавали в спільну касу частку свого заробітку. Гроші потім використовувались для допомоги учасникам, які опинились у скруті.

Мережі взаємодопомоги були популярними в США — станом на 1920 рік до них входила третина дорослих чоловіків. Крім грошової підтримки, вони виконували й інші соціальні функції — навіть організовували власні лікарні. Мережі взаємодопомоги або, як їх називали частіше, братства, були особливо популярними серед найменш захищених верств населення — мігрантів та афроамериканців. Наприклад, лише в Новому Орлеані на початку 20-го століття нараховувалось близько 135 афроамериканських груп взаємодопомоги. Багато цих організацій пізніше будуть активними в Русі за громадянські права.

Каси взаємодопомоги та медичну допомогу для своїх членів активно впроваджувало також багато американських та європейських профспілок. Крім всього іншого, це було гарним способом залучити до організації нових членів.

Проте допомога ближнім в усі часи не обмежувалась потугами урядів та організацій, часто вона була спонтанною. Прикладом може служити Іспанія — одна з найбідніших європейських країн того часу. Письменник Ілля Еренбург, який побував в Іспанії 1931 року, писав:

«Безробітні не отримували ніякої допомоги з безробіття. Я запитував, як вони не помирають з голоду, мені відповідали: “А товариші?..” Андалузький бідняк розрізав хлібину навпіл і половину давав безробітному сусіду. Робітники Барселони несли частину зарплати у профспілки — для безробітних — без закликів, без гучних фраз, просто, по-людськи».

При цьому в Іспанії до Громадянської війни існував і потужний профспілковий рух зі своєю структурою соціальної допомоги — з виплатами по безробіттю, лікарями та вчителями для дітей.

Держава загального добробуту

Зростання популярності лівих ідей в 19 столітті спонукало європейські уряди почати впроваджувати соціальні програми. Першою була Німеччина під час правління Отто фон Бісмарка. Бісмарк заборонив діяльність соціалістичних організацій. Одночасно з цим його уряд впровадив страховки від нещасних випадків на виробництві, лікарняні, пенсії за віком та медичні страховки. Вслід за Німеччиною соціальні програми було створено в Австро-Угорщині та Швейцарії. Проте ці програми були занадто малими та не змогли ані кардинально покращити життя бідних, ані підірвати популярність соціалістів.

Протягом наступних десятиліть елементи соціальної держави почали з’являтися і в інших частинах світу. У багатьох країнах процес прискорився після Великої депресії. Фінансувалися нові соціальні програми коштом збільшення податків для багатих. За підрахунками економіста Томаса Пікетті, у 1930–1970-х роках світова нерівність стала найнижчою за всю історію сучасного суспільства.

По інший бік залізної завіси

Тим часом в СРСР ситуація з соціальною сферою була неоднозначною. У конституції 1936 року було прописано право громадян на матеріальне забезпечення у випадку старості або втрати працездатності. Однак на практиці держава не завжди забезпечувала це право.

Наприклад, соціальне забезпечення у колгоспах до 1960-х років було обов’язком самих колгоспів. Для цього в них створювалися спеціальні грошові та продовольчі фонди. Ці фонди забезпечували весь спектр соціального захисту — від виплат пенсій до утримання сирітських будинків та дитячих садків. Проте статки у колгоспів були різними, тому в одних селах могли існувати розгалужені системи допомоги для всіх вразливих категорій населення, а в інших — лише щомісячні видачі 10–12 кг зерна людям похилого віку.

Люди з інвалідністю також часто не отримували необхідної допомоги. Проблема стала особливо гострою після завершення Другої світової війни. З фронту повернулися ветерани, багато з них — з важкими пораненнями. Держава забезпечувала їх лише маленькою пенсією. Ті, хто не мали родичів або можливості самостійно працювати, часто змушені були жебракувати.

В кінці 40-х років покалічені ветерани війни, які просили милостиню на вулицях, можна було часто побачити на вулицях міст. Згодом для них почали облаштовувати спеціальні інтернати. Одним з найвідоміших був відкритий 1948 року будинок інвалідів на острові Валаам, на території колишнього монастиря. Схожі заклади почали з’являтися і в інших регіонах.

Однак і умови життя в інтернатах, і забезпечення людей з інвалідністю в СРСР лишались далекими від ідеалу. Наприкінці 70-х було створено «Ініціативну групу захисту прав інвалідів», метою якої було покращити становище людей з інвалідністю. Один із засновників, Валерій Фефелов, 1982 року був висланий у Західну Німеччину, де написав книгу «В СРСР інвалідів немає». В ній описував ігнорування потреб людей з інвалідністю чиновниками, непристосованість громадського простору, низькі пенсії, недоступність протезів, навіть про якість інвалідних візків, які видавала держава:

«Радянські візки важкі (вага їх сягає 37 кг), громіздкі й незручні у використанні. Вони не складаються, тому їх не можна взяти з собою в дорогу. Вони не пролазять у ліфт, дверні прорізи для них завузькі, а обов’язкові кілька сходинок, а то й сходи, в під’їзді кожного будинку для них — непереборна перешкода».

В СРСР не було єдиних програм допомоги людям з інвалідністю, пільги та виплати допомагали їм лише не померти голодною смертю. Часто вони доживали свій вік в інтернатах без відповідного догляду. Такий підхід призводив до ізоляції людей з інвалідністю від суспільства, а сама проблема замовчувалася.

Проте соціальний захист в СРСР не був державною монополією повністю. Ще за царських часів з’явилися Товариства Червоного Хреста, які займалися допомогою пораненим військовим та цивільним, які постраждали від війни. Під час Громадянської війни вони облаштовували шпиталі для хворих тифом, організовували безкоштовні їдальні та роздачі їжі під час голоду 1921–1923 років, пізніше утримували заклади для безпритульних, лікарні та аптеки. Під час Другої світової Червоний Хрест займався допомогою пораненим, сиротам та постраждалим від бомбардувань. Також організація під час війни підготувала на курсах майже 300 тисяч медсестер. Червоний Хрест активно працював у СРСР до самого його розпаду.

Згортання соціалки на Заході

У 1970-х концепція держави загального добробуту в країнах Заходу похитнулася. Через економічну кризу 1973–1975 років популярності набули ідеї про відмову від соціальної держави та повернення до моделі «держави-нічного сторожа» — тобто зниження податків та скасування обмежень для бізнесу. В Британії ці ідеї підтримувала Маргарет Тетчер, в США — Рональд Рейган. Державні програми боротьби з бідністю почали згортати, і показники нерівності поповзли вгору.

Особливо помітно це було в США. Зайнявши президентське крісло, Рейган зменшив податки для бізнесу, скоротив витрати на соціальну допомогу, медицину та державну освіту. Вже 1982 року New York Times писали, що кількість американців, що живуть за межею бідності, збільшилася на 2 мільйони за рік. Кількість бідних в США продовжувала зростати протягом президентства Рейгана.

Протягом останніх десятиліть міжнародні організації зрозуміли, що виміряти добробут лише економічними показниками неможливо. З 2012 року ООН публікує щорічний рейтинг країн за рівнем щастя населення. З року в рік в рейтингу лідирують скандинавські країни, де збереглася найбільш розвинута соціальна сфера.

Історичні приклади та політика сучасних країн показують, що суспільство, яке піклується про тих, хто потребує допомоги, живе краще в цілому. І найважливіша тут низова ланка — дії самих громадян, під які потім підлаштовується і державна політика.

За даними ООН, 2019 року у світі нараховувалось 1 300 мільйонів бідних, майже половина з них — діти. Бідність лишається одним з головних викликів сучасного людства. Перемогти глобальну бідність та забезпечити рівні можливості для всіх дітей можна лише спільними зусиллями. Проєкт СПІЛЬНО, який впроваджується Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні за підтримки Німецького Уряду та Німецького банку розвитку (KfW), має на меті забезпечити доступні та якісні соціальні послуги на сході України. Головна проблема сучасної України — це брак знань та можливостей впливати на соціальні проблеми у самих громадян. Проєкт СПІЛЬНО має на меті посилити соціальну згуртованість та надати інструменти громадам для розв’язання проблем.

Поділися історією

Facebook Telegram Twitter